Позиція Fight For Right щодо проєкту нового Цивільного кодексу та визначення в ньому правосубʼєктності / правового статусу людей з інвалідністю
Наприкінці січня 2026 року у Верховній Раді було зареєстровано проєкт нового Цивільного кодексу України, який одразу викликав шквал критики з боку спільноти ЛГБТК+ та організацій, які захищають права дітей.
Fight For Right також не залишається осторонь обговорень проєкту нового основного нормативно-правового акту цивільного законодавства України та звертає увагу правозахисної спільноти, законотворців, а особливо укладачів нового Цивільного кодексу на неприйнятному продовженні узаконення системних порушень прав людей з інвалідністю в Україні. Зокрема, занепокоєння викликає зміст Книги Першої, Розділу ІІ., Підрозділу 1. Фізичні особи, в якому викладений та нормалізований порядок обмеження, позбавлення та поновлення цивільної дієздатності людей з інвалідністю.
За офіційними даними Нацсоцслужби в Україні станом на 2023 рік налічувалось понад 27,7 тис. повнолітніх людей, позбавлених дієздатності та 1,4 тис. людей, дієздатність яких була обмежена. За 2024 рік в судах першої інстанції було розглянуто 14628 справ про позбавлення дієздатності, 384 про обмеження дієздатності та лише 59 про поновлення дієздатності. Серед людей, які потрапляють в інституції, щорічно 30–40% – це люди, позбавлені дієздатності та дієздатність яких обмежена, тобто люди, яких позбавили вибору та примусово ізолювали.
Згідно із Загальним коментарем №1 Комітету ООН з прав людей з інвалідністю, поняття правосуб’єктності передбачає два ключових і нерозривних між собою компонента: здатність людини бути власником або носієм прав – правоздатність, так здатність діяти у правовій сфері – дієздатність. В українському законодавстві відбулася підміна поняття правосубʼєктності на поняття правоздатності – здатності мати цивільні права та обов’язки (стаття 25 чинного Цивільного Кодексу України), що і призвело до закріплення дискримінаційної практики повного або часткового позбавлення цивільної дієздатності судом.
Чинний Цивільний кодекс, укладений ще у 2003 році, успадкував інститут недієздатності від Цивільного кодексу УРСР (1963 р.). Статті 30 та 36-42 узаконюють дискримінаційну практику обмеження чи позбавлення правосубʼєктності виключно на підставі медичного діагнозу, зокрема висновку судово-медичної експертизи, та розглядають правосуб’єктність як набуту характеристику, а не таку, якою володіє кожна людина від народження. ЦК 2003 року також не передбачає жодних можливостей для підтримки людини з психосоціальною інвалідністю в ухваленні рішень, залишаючи ці процеси в повній юрисдикції опікуна / піклувальника або органу опіки та піклування. Підтримка в ухваленні рішень як будь-яка форма допомоги чи сприяння задля здійснення людиною окремих етапів процесу ухвалення рішення є одним з ключових положень і важливою вимогою Статті 12 Конвенції ООН.
Таке трактування правосубʼєктності та наявні механізми її позбавлення або обмеження є прямим порушенням Статті 12 Конвенції ООН про права людей з інвалідністю, що закріплює право кожної людини на визнання її правосубʼєктності: “Держави-учасниці підтверджують, що люди з інвалідністю, де б вони не знаходилися, мають право на визнання їхньої правосуб’єктності. Держави-учасниці визнають, що люди з інвалідністю мають правосубʼєктність на рівні з іншими в усіх аспектах життя.”
Ба більше, практика позбавлення або обмеження дієздатності також суперечить національному законодавству України, а саме Статтям 21, 24 та 55 Конституції України, які проголошують рівність у гідності, правах, свободі і доступі до судового захисту прав і свобод.
Надією на якісні зміни у сфері визнання правосубʼєктності людей з інвалідністю став євроінтеграційний процес в Україні, оскільки питання відмови від інституту недієздатності стало частиною євроінтеграційних вимог, а саме:
- Acquis ЄС, важливим компонентом яких є Конвенція ООН про права людей з інвалідністю і її Стаття 12 зокрема.
- Ukraine Facility Plan, що передбачає проведення комплексу реформ деінституціоналізації, в межах яких відмова від інституту недієздатності є обовʼязковою.
- Звітів про розширення за 2023–2025 роки, що вимагають змін задля забезпечення права на незалежне життя для людей з інвалідністю.
Попри чіткі вимоги Єврокомісії, викладені у Стратегії деінституціоналізацїі, проєкт нового Цивільного кодексу повністю зберігає дискримінаційні положення щодо позбавлення або обмеження правосубʼєктності людей з психосоціальною інвалідністю на підставі медичного діагнозу. Статті 36.1–2, 42.1–3, 43.1–5, 44.1–4, 45.1–3, 46.1–2, 46.1–4 проєкту нового ЦК майже дослівно цитують Статті 30.1–2, 36.1–3, 37.1–5, 38.1–4, 39.1–3, 40.1–2, 41.1–4 чинного ЦК, зміни торкнулися лише структури речень, але аж ніяк не їх змісту.
Ба більше, проєкт нового ЦК навіть не створює правової бази для механізму підтриманого ухвалення рішень, впровадити який Україна зобовʼязалася в межах Стратегії деінституціоналізації. В українському контексті без внесення змін до Цивільного кодексу та визнання невідʼємної правосубʼєктності людей з інвалідністю підтримка в ухваленні рішень не матиме юридичної сили.
Єдина зміна в частині визнання правосубʼєктності людей з інвалідністю – це передбачення можливості для людини, яка позбавлена дієздатності, або дієздатність якої була обмежена, звертатися до органів опіки і піклування, органів правопорядку, суду, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування тощо за захистом своїх цивільних прав та/або правомірних інтересів, зокрема порушених піклувальниками або опікуном (Статті 43 та 47), також самостійно подавати заяву про поновлення дієздатності (Стаття 48).
Фактично ці “нововведення” можуть створити видимість формального виконання положень Хартії основних прав Європейського Союзу про доступ до правосуддя (Стаття 47) та інших документів, що наголошують на забезпеченні рівних можливостей звернення до суду. Однак на практиці без ефективної системи підтримки в ухваленні рішень та ліквідації практики тотального контролю опікуна/піклувальника або органу опіки та піклування над людиною, ці зміни залишаться лише на папері та ніяким чином не створять простору й умов для захисту своїх інтересів для людей з психосоціальною інвалідністю.
Ще однією частиною цих “змін” є включення прокурора та Уповноваженого ВРУ з прав людини до списку субʼєктів, які можуть ініціювати процес поновлення цивільної дієздатності поданням відповідної заяви. Таке повноваження, що передбачає певний формат ведення випадків та значну витрату ресурсів, створює додатковий обсяг робіт на органи, які вже мають дуже широкий спектр повноважень і юрисдикції. Відповідно є ризик підриву ефективності їхньої діяльності з огляду на суттєве збільшення навантаження.
Отже, проєкт нового Цивільного кодексу України й надалі визначає правосуб’єктність через здатність «усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними» — медичний стандарт, що виключає людей з психосоціальною або інтелектуальною інвалідністю. Для України виконання євроінтеграційних зобовʼязань у частині правового статусу людей з психосоціальною інвалідністю насамперед означає необхідність відмови від дискримінаційних положень у новому Цивільному кодексі України та практики позбавлення людини цивільної дієздатності на підставі психосоціальної чи інтелектуальної інвалідності. Правосуб’єктність і деінституціоналізація нерозривно пов’язані, адже без повного визнання та можливості користування правосуб’єктністю кожною особою з інвалідністю неможливе самостійне проживання в громадах і, зрештою, закриття інституцій.
Більше про проблеми чинного в Україні підходу до правового статусу людей з інвалідністю, світові практики у відмові від інституту недієздатності та міжнародні стандарти підтримки в ухваленні рішень можна дізнатися у новому дослідження Fight For Right та New Society Institute Режим правосуб’єктності в Україні: системний збій у забезпеченні прав людей з інвалідністю.
