Що не так зі Стратегією деінституціоналізації?
Забезпечити право на незалежне життя в громадах для людей з інвалідністю – це одна з принципових вимог Єврокомісії до України на шляху до ЄС. Адже саме так вдасться змінити підходи у ставленні до людей з інвалідністю від ізоляційних до інтеграційних.
У ЄС право кожної людини на незалежне життя закріплене в Хартії основоположних прав Європейського Союзу, а інституції як спосіб дискримінації за ознакою інвалідності поступово ліквідують. Тому й від України як від держави-кандидатки Єврокомісія очікує повного дотримання чинних політик та підходів ЄС щодо деінституціоналізації.
“Косметичні зміни” замість реформи?
Увесь 2025 рік Міністерство соціальної політики позиціонувало деінституціоналізацію як один із провідних проєктів на виконання євроінтеграційних вимог. Орієнтиром для людиноцентричних змін мала б стати Стратегія реформування психоневрологічних, інших інтернатних закладів та деінституціоналізації догляду за повнолітніми особами з інвалідністю та особами старшого віку до 2034 року (далі – Стратегія деінституціоналізації / Стратегія).
Документ, за який адвокатувало громадянське суспільство протягом останніх років, на практиці ж засвідчив відсутність розуміння Мінсоцполітики важливості деінституціоналізації та незалежного життя як невідʼємного права людей з інвалідністю. Замість чіткого бачення державою концепції незалежного життя і її важливості, ключових принципів деінституціоналізації, цільової аудиторії цих змін, Стратегія й Операційний план на її виконання демонструє прагнення держави зберегти наявну дискримінаційну та сегрегаційну систему “підтримки” людей з інвалідністю, видавши “косметичні зміни” за масштабну євроінтеграційну реформу.
Fight For Right детально проаналізували Стратегію деінституціоналізації та Операційний план на виконання першого її етапу до 2027 року. Орієнтиром для порівняння стали Керівні принципи щодо незалежного життя та включення до громади людей з інвалідністю в контексті фінансування ЄС, оскільки це найновіший документ ЄС у сфері деінституціоналізації та незалежного життя, що відображає актуальне бачення цієї реформи.
Хибний підхід до деінституціоналізації простежується вже у формулюванні назви Стратегії, оскільки йдеться про реформування інституцій, а не відмову від них, а також про деінституціоналізацію лише догляду. Водночас наріжний камінь майбутньої реформи – незалежне життя – в назві Стратегії навіть не згадується. Крім того, норми документа поширюються лише на кілька типів інституційних закладів – інтернати та пансіонати, ігноруючи велику кількість установ, що також є інституціями за своєю природою – стаціонари психіатричних закладів, відділення стаціонарного догляду для постійного або тимчасового проживання територіальних центрів, шелтери та гуртожитки для ВПО, соціальні гуртожитки, так звані центри підтриманого проживання, що надають послуги, зокрема проживання (стаціонарний догляд, підтримане проживання тощо), одночасно від 20 до 150 людям тощо. У такий спосіб Стратегія залишає за межею потенційних змін ще тисячі людей з інвалідністю, для яких надій на незалежне життя немає.
Труднощі також виникають з окресленням цільових груп Стратегії. Хоч у загальній частині Стратегії люди з інвалідністю в інституціях та люди з інвалідністю, які належать до груп підвищеного ризику інституціоналізації, визначені цільовими групами, це не відображається у подальшому тексті, завданнях та заходах, що намагаються охопити усіх людей з інвалідністю загалом. Ба більше, документ пропонує спільний пакет завдань і заходів для двох дуже різних за потребами, причинами і шляхами потрапляння в інституції груп – людей з інвалідністю і людей старшого віку, що одразу ставить під сумнів ефективність таких заходів.
Однією з найбільш прикрих характеристик Стратегії, що йде урозріз з євроінтеграційними цінностями, є обʼєктивізація людей з інвалідністю на сторінках документа і в межах запланованих ним заходів. Спільноту людей з інвалідністю не розглядають як проактивну групу та рівноправну частину українського суспільства. Це ставить під сумнів, що автори й авторки керувалися правозахисним підходом до розуміння інвалідності. Такий самий підхід відобразився і на практиці, приміром консультативний або допоміжний орган при Мінсоцполітики за участі людей з інвалідністю та їх обʼєднань, що мав бути сформований упродовж одного місяця з моменту затвердження документа, так і не був створений.
Ефект доміно
Стратегія також упускає надважливі для якісної і реалістичної реформи напрями діяльності та комплекси заходів:
- заходи превенції інституціоналізації людей, а також запобігання створенню нових форм інституціоналізації;
- обмеження можливості потрапляння людей в інституції вже на першому етапі реалізації Стратегії деінституціоналізації;
- механізми виходу людей з інституцій та переходу їх до життя в громадах;
- відкриття інституційної системи для громадського спостереження та контролю, реалізації досліджень та пілотних проєктів;
- широка включеність людей з інвалідністю в процеси ухвалення рішень, формування політик та практик у сфері деінституціоналізації та інвалідності загалом.
Відсутність таких важливих, навіть основоположних, елементів в Операційному плані реалізації уже першого етапу Стратегії неодмінно призведе до системних прогалин і низької ефективності всіх подальших етапів та змін за ефектом доміно.
З огляду на те, що ще 2 роки тому питання про деінституціоналізацію навіть не було в порядку денному реформ і змін в Україні, Стратегію деінституціоналізації як офіційне декларування Урядом зобов’язань працювати у сфері трансформації підходів до інвалідності та переходу від практик ізоляції й сегрегації людей з інвалідністю до забезпечення права кожного і кожної на незалежне життя, безсумнівно, можна вважати значним досягненням як Міністерства соціальної політики України, так і громадянського суспільства. Однак найважливішою частиною процесу деінституціоналізації є її реалізація, а за підходу чинної Стратегії і, особливо, Операційного плану заходів до неї, є надто віддаленою від європейських принципів, стандартів і вимог у сфері підтримки людей з інвалідністю і незалежного життя.
За рік після схвалення Стратегія деінституціоналізації та Операційний план потребують негайного і ґрунтовного перегляду, щоб зробити незалежне життя досяжною перспективою для якнайбільшої кількості людей з інвалідністю в Україні. Ми закликаємо Міністерство соціальної політики, сімʼї та єдності відновити консультації з громадянським суспільством і, організаціями людей з інвалідністю зокрема, задля спільної конструктивної роботи як над внесенням змін до Стратегії деінституціоналізації та Операційного плану, так і над формуванням подальших кроків Уряду у сфері деінституціоналізації.
Детальніше про критику та пропозиції Fight For Right можна прочитати в огляді Стратегія деінституціоналізації в Україні: між євроінтеграційними вимогами і збереженням статусу-кво
Публікацію створено ГО Fight For Right за підтримки Міжнародного Фонду “Відродження” (МФВ) у межах проєкту «Створення передумов для незалежного та гідного життя для всіх», а також Фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР Єднання в межах проєкту «Сильне громадянське суспільство України – рушій реформ і демократії» за фінансування Норвегії та Швеції.
Зміст публікації є відповідальністю Fight For Right та не є відображенням поглядів Міжнародного Фонду “Відродження”, урядів Норвегії, Швеції або ІСАР Єднання.
