Знову і неочікувано – війна. Знову – неінклюзивність негайного реагування в Харківській області
Велике півторамільйонне місто, яке з першого дня війни стало форпостом опору, зазнаючи щоденних атак. Тисячі постраждалих, серед яких і люди з інвалідністю. Після загострення ситуації в травні я їду в Харків, де працює наша команда, аби на власні очі переконатися, наскільки інклюзивною є відповідь міжнародних гуманітарних організацій для людей з інвалідністю, зокрема тих, які щойно евакуйовані з найбільш пошкоджених населених пунктів області.
Зустріч із Харковом на початку червня 2024 року є нашою першою тет-а-тет з початку повномасштабної війни росії проти України. І після цієї зустрічі я маю лише одне бажання – повернутися знову до міста.
Зранене, стомлене і зболене місто, яке хочеться обіймати ніжно і тепло, і турбуватися аж до моменту, коли зникне останній біль.
У найбільшому транзитному центрі я зразу зустрічаю щойно евакуйованого з-під Вовчанська молодого чоловіка з родиною. Його мама усміхається, розповідаючи про життя під обстрілами вдома. Бо життя було в рідному домі, який вони не хотіли залишати. Про інвалідність сина говорить мало і стримано. Дивлячись на стареньке крісло колісне, думаю про нове, чи буде в родини доступне житло… Помічаю в центрі пандус, питаю про доступний туалет – його немає. Перед входом до центру багато палаток гуманітарних організацій, виглядає наче виставка. У жодній не трапилася інформація про допомогу саме людям з інвалідністю.
Від початку нової атаки росії у Харківській області Fight For Right постійно тримає на контролі ситуацію та потреби людей з інвалідністю в найбільш критичних ситуаціях: евакуації, облаштування на новому місці, адаптація в нових громадах. І наші спостереження невтішні – за два роки війни негайне реагування та гуманітарні дії організацій не стали достатньо інклюзивними для людей з інвалідністю, людей старшого віку. Несподіваність і нестримність атак російського війська в геометричній прогресії збільшують рівень неінклюзивності та недоступності, а відсутність часу, ресурсів і небезпека є негативним чинниками, що загострюють нерівність та шанси на порятунок в екстрених ситуаціях.
«Я – Юля, ми допомагаємо людям з інвалідністю. Організація Fight For Right», – представляюся жінці, яка вже півтора року мешкає в прихистку після евакуації з рідного містечка на Харківщині. «Дочечка, а це ж ти, може, знаєш, де мені костиль дістати? Так хочу мати нормальний костиль». У жінки дзвінкий голос, і ця фраза звучить, наче вона загадує бажання на Різдво, і вже ніби уявляючи, як легко вона рухатиметься. А ще в неї донька мого віку, про яку вона розповідає навзрид, бо та отримала серйозні осколкові поранення і нині лікується. Уже мала три не зовсім успішні операції.
Які проблеми роблять процес порятунку людей з інвалідністю ще пекельнішим?
- Евакуації. Немає загальноприйнятого механізму, яким би користувалися всі ті, хто евакуюють людей з інвалідністю, аби під час цього процесу не порушувати їхньої гідності. Недоступний транспорт, відсутність нош для транспортування, нерозуміння, як супроводжувати людей із різними видами інвалідності – найпоширеніші з проблем.
- Проживання. Більшість тимчасового і постійного житла для внутрішньо переміщених людей є архітектурно недоступним. Настільки, що люди не можуть ані самостійно, ані з допомогою інших скористатися ванною і туалетом, вільно вийти на кухню, вулицю. Умови проживання є, мʼяко кажучи, незадовільними. Поширеними практиками є використання крісла-туалету в невеличкій кімнатці людьми з фізичною інвалідністю; розселення людей з фізичною інвалідністю на верхніх поверхах у будівлях необлаштованих ліфтами; замість приймання душу – використання тазу в кімнаті, щоб помитися.
- Відсутність допоміжних технологій. Навіть базові речі, як-то милиці, тростини, для внутрішньо переміщених людей з інвалідністю є розкішшю. Інформація про можливості отримати засоби від держави не поширюється через відсутність знань провайдерів гуманітарної допомоги.
- Відсутність соціальних і медичних послуг. Родичі і близькі людей з інвалідністю та людей старшого віку стають їхніми постійними надавачами соціальних послуг на безоплатній основі. Механізмів покриття подібних витрат не виявлено.
- Відсутність альтернативних засобів електроживлення на випадок відключення електрики. Люди з інвалідністю найчастіше отримують базову загальну гуманітарну підтримку без урахування особистих потреб. Часто гігієну і продукти харчування, які не є для них критичними, і в кількості, що не відповідає їхнім запитам. Але не отримують таких необхідних під час відключень засобів, як павербанки, зарядні станції, генератори, тощо.
Спілкуюся з десятками людей з інвалідністю. Ледь встигаю записувати їхні потреби в нотатки, а в контакти – номери телефонів, щоб передати нашим кейс-менеджеркам для подальшого опрацювання. Не витримуючи болю людей, виходжу на вулицю. Бачу молоду жінку з сином. Знайомимося, розповідає про тата, який теж тепер з інвалідністю, нещодавно отримав поранення на фронті. Присідаю біля людей на лавочці. Більшість із них старшого віку, більшість продовжують жити в рідних домівках, згадують людей і події, і мало говорять про майбутнє, аби лише не прилетіло сьогодні.
У той день не прилетіло. Ця поїздка була щаслива. У Харкові.
Юлія Сачук, голова Fight For Right
Стаття 11 Конвенції ООН про права осіб з інвалідністю чітко визначає дії держави в разі надзвичайних ситуацій, необхідні для того, аби забезпечити, щоб жодна людина не залишилася осторонь в критичній ситуації через інвалідність. Міжнародні організації мають свої протоколи і політики з урахуванням інвалідності. На практиці їх застосування важко помітити навіть через два роки початку повномасштабної війни. Харків став ще одним доказом неінклюзивності гуманітарного реагування для людей з інвалідністю.
